Сонце тільки-но піднялося над лугом, і ранкова роса ще блищала на кожній травинці. Маленький зайчик Оленчик стрибав поруч із мамою, татом і старшою сестричкою. Вони йшли до великого дуба на краю поля, поки у кошику збиралися жовті кульбаби, блакитні волошки й ніжні білі ромашки. Повітря було тепле й тихе, і часом долинав дзвінкий гомін бджіл.
— Дивіться, яка гарна волошка! — прошепотіла сестричка й поклала квітку в кошик. Оленчик підстрибнув, намагаючись дістати ще більшу бутоничку. Він любив ці прогулянки — коли вся сім’я поруч, навіть найменша стежка здається пригодою.
Коли вони підходили до старого дуба, мама зайчиха раптом зупинилася. Під корінням, на невеликій підстилці з сухого листя і сіна, лежало крихітне пташеня. Його очі були широко відкриті, хутко біле пухнасте пір’ячко ще м’яко торкалося до землі, а з грудки ледь долинав слабкий щебет.
— Мабуть, випало з гнізда, — тихо сказала мама. — Треба йому допомогти.
Оленчик приклав вухо до землі і не посмілився одразу простягнути лапку. Потім обережно торкнувся пір’ячка. Пташеня затремтіло, але притиснулося до його долоні так, ніби відчуло, що поруч добрі руки.
— Але гніздо високо на тонкій гілці, — промовив тато, глянувши вгору. Там, поміж молодим листям, виднівся круглий клубочок гнізда. Вітерець ніжно хитав гілку, і знизу здавалося, що дістатися туди буде важко.
Оленчик не хотів стояти без діла. Він обвів поглядом дуб, шукаючи помічника. У кронах раптом пролунав шурхіт — то стрибнула білочка: руде, спритне створіння з пухнастим хвостом. Вона приземлилася на корі так легко, ніби танцювала.
— Добрий день! — вигукнув Оленчик. — Ти можеш допомогти пташеняті? Ми не піднімемося так високо.
Білочка зиркнула вгору й кивнула. — Я люблю гілля, — відповіла вона голосом, що нагадував шовк листя. — Тримайтеся трохи внизу, я спробую.
Вона швидко й обережно піднялася по стовбуру, переплигуючи з гілки на гілку. Оленчик із сім’єю відійшли на крок убік, щоб не розхвилювати ні білочку, ні пташеня. Коли білочка дісталася гнізда, вона ніжно взяла пташеня в свої маленькі лапки й акуратно поклала його в теплу купку пір’я.
У той час мама-пташка, що кружляла неподалік, неспокійно дзьобала повітря. Та вийшов сильніший порив вітру. Тонка гілка заворушилась, пташеня знову затремтіло, а білочка міцніше вчепилася за кору, щоб утримати рівновагу.
— Воно злякалося знову! — вигукнула сестричка.
Оленчик не розгубився. Він узявся збирати м’яке листя, пухку мохнату траву й кілька сухих гілочок. Разом з мамою і сестричкою вони обережно склали під стовбуром купку — ніжний мат для маленьких лапок, аби пташеня, якщо ще раз впаде, могло м’яко приземлитися. Тато притиснув декілька великих листків, щоб вітер не зірвав їх.
Білочка, не випускаючи пташеня, глянула вниз і прошепотіла щось заспокійливе. Оленчик почав тихенько наспівувати просту пісеньку про весняне сонце і про маму, що завжди повертається. Спочатку тихо, потім голосніше приєдналися мама, сестричка і тато — і пісня лягла над лугом як м’яка ковдра. Пташеня, слухаючи, злегка розправило крильця і перестало тремтіти.
Невдовзі почувся знайомий звірячий щебет — мама-пташка повернулася, летячи низько над травою. Вона сіла біля гнізда, пригорнула дитинку своїм дзьобиком і ніжно втиснула його під тепле пір’ячко. Пташеня підняло голівку, поглянуло вниз і тихенько захиталося, наче дякуючи всім, хто допоміг.
Оленчику стало тепло на серці. Він пригорнув до носика зібрану волошку й усміхнувся. Родина помахала білочці, і та відповіла веселим помахом хвоста, перш ніж зіскочити на нижчу гілку.
Вони рушили далі луговою стежкою. Квіти ніби яскравіше підвели свої голівки, а пташиний спів став ще мелодійнішим. Оленчик пильно дивився на небо, слухав, як мама тримає сестричку за лапку, а тато спокійно крокує поруч. Серце його було повне задоволенням — так приємно знати, що поруч є друзі, готові допомогти.
Вечоріло, небо забарвилося рожевими смугами, і вдома під старим дубом почало тихо згортатися світло. У ліжку Оленчик міцно стискав у лапках волошку, а перед очима ще кружляли білочка, гніздо і маленьке пташеня, яке вже не боялося. Він засинав під тихий шелест листя, сповнений радості від доброї справи, яку зробила їхня родина разом.
