Ранок почався тихо і лагідно: сонце піднялося над верхівками сосен, ліс наповнився м'яким золотавим світлом. Білочка Сима заплела в хвоста кілька сухих листочків і пішла стежкою поруч із мамою й татом. Трави ще блищали росою, у кронах щебетали пташки, і кожен звук здавався їй важливим — як маленька пісенька лісу.
«Дивись, Симо, — прошепотіла мама, — он під тією ялиною лежить справжній сховок горішків». Сима підвела вушка і закрутилася навколо пенька: заглянула під листя, підняла один горішок, ще й ще. Тато ховав знайдені горішки в своєму маленькому мішечку і час від часу підсовував кілька на м'яку землю, щоб із ними поділитися.
Ішли вони повільно, виглядаючи все цікавіше й цікавіше. Біля стежки щось зарухалося у кущах. З-поміж листя виглянув зайчик з довгими вушками.
«Привіт, я Петрик», — підстрибнув він і зніяковіло вдвох поклав перед собою лапки. «Я йду трохи прогулятися. Можна з вами?»
Перш ніж хтось встиг відповісти, із м'якого моху вигулькнув їжачок Іванко. Він викинув маленький носик, посміхнувся і покотився до компанії.
«Підійдемо до ставка?» — запропонувала Сима. Вона любила дивитися на воду, але ніколи не підходила без дорослих. Тож усі разом рушили далі: гризли горішки, слухали дзвінкий спів птахів і дивилися, як над стежкою кружляє легкий туман.
Коли вони підійшли до ставка, повітря стало прохолоднішим. Донедавна тиша раптом розірвав тихий крик: «квак-квак». Друзі затихли і прислухалися.
На невеличкому камінчику посеред струмочка сиділо маленьке каченя. Воно притиснулося до мокрого пенька й тремтіло. Мама-качка пливла поруч, але через швидку течію не могла дістатися до свого дитинчати.
Каченя боялося або не хотіло переходити по слизькому пеньку. Воно тихо крякало і дивилося на берег, ніби чекало на диво. Сима відчула, як у неї стискається серденько: їй захотілося допомогти.
«Не бійся, маленьке, ми допоможемо», — ніжно промовила Сима і повернулася до друзів. Петрик хитнув вушками й відразу погодився. Іванко, хоч був маленький і колючий, теж підійшов ближче і підшукав камінчик, який міг би стати опорою.
Спочатку вони вирішили зробити місточок із тонких гілочок і широкого листя. Мама білочка принесла тонку лозинку, тато підсунув плоский камінчик як підпірку. Друзі складали гілочки одну за одною, підкладаючи листя, щоб поверхня стала менш слизькою.
Коли шлях майже був готовий, каченя зібралося ступати, але одна гілочка зісковзнула на вологій корі. Малюк злякався і притиснувся ще сильніше до пенька.
Петрик швидко підхопив ще одну гілочку і міцно встромив її в мох, Іванко притиснув камінчик своїми лапками, а Сима тримала хвостиком бічну гілку, щоб місток не піднявся. Мама білочка ніжно взяла каченя лапкою і промовила: «Один крок, другий крок, ми поруч». Вони всі взялися за лапки й хвостики, утворивши живу опору, і заспівали простеньку пісеньку: «Крок — ще крок, поруч ми йдемо, разом сильні, разом добрi». Голоси були тихі, але теплі.
Каченя ставило маленькі лапки на місток, потім другу лапку. Кожен крок підбадьорювали дружні вигуки: «Молодець! Ось так!» Серце Сими стискалося від хвилювання, а потім наповнювалося теплом, бо вона бачила, як дитинча стає сміливішим.
Нарешті каченя ступило на берег. Мама-качка крикнула голосне радісне «кря-кря», і біля ставка завирувала радість: усі плескали лапками, махали хвостиками й підстрибували. Каченя притислося до мами, і ставок знову став спокійним і теплим.
Сима відчула таку радість, якої досі не знала — радість від того, що змогла допомогти. Петрик запропонував розділити горішки, тато дістав з мішечка ще кілька смаколиків, і вони сіли прямо на траві. Ділилися знахідками, сміялися і розповідали про дрібні пригоди: про те, як хтось знайшов великий жовтий листок, про те, як Іванко носив маленький камінчик як скарб.
Коли сонце піднялося вище і пташки стали співати голосніше, сім'я білочки й нові друзі знову рушили стежкою. Вони йшли поруч, іноді зупинялися, слухали шелест листя й нюхали квітучі рослини. Каченя ще довго поглядало їм услід, ніби дякуючи.
Ввечері, під своєю улюбленою сосною, Сима згорнулася клубочком і заснула з усмішкою. Вона слухала, як поряд тихо дихають мама й тато, і думала про день: про спів пташок, про нових друзів і про те, як разом вони допомогли маленькому створінню перейти через слизький пеньок. Ліс шелестів своїми казками, а в серці Сими було тепло й спокій — бо поруч завжди могли знайтися ті, хто підтримає й підбадьорить.
