Маленький горобчик вмостився на старій дерев’яній лавочці у дворику. Навколо — зелена трава, а між нею блищала сонячна стежечка, що вела до хати. Сонце лагідно гріло пір’ячко, і горобчик радів теплу. У його дзьобику була крихітка хліба — така маленька, що ледве помітна.
Раптом крихітка скотилася. Вона покотилася по лавочці і впала в траву, де сховалася під широким листочком. Горобчик уважно принишив, нахилив голівку і приглядався. Крихта лежала між стеблинками, її майже не видно.
Горобчикові стало шкода втрачати хлібину. Він тихенько зістрибнув з лавки і підійшов до листочка. Було вимогливо: тут трава густа, а вітер ніжно грав листям. Горобчик повільно підсунув дзьобом край листочка, щоб не злякати маленьку речицю. Він обережно розсунув травинку, і зовсім поруч засяяла крихітка. Вона була така світла і крихітна, ніби маленька сонячна цятка.
Горобчик взяв її дзьобом і поклав на свій складений крилець, ніби носив найцінніший скарб. Поблизу, на гілочці біля гніздечка, сиділа синичка й дивилася в двір. Вона помітила горобчика і схилила голівку — очі її світилися цікавістю.
«Глянь, — прошептав горобчик, — знайшов крихітку». Синичка відповіла тихим щебетом і нахилилася ближче. Горобчик підставив крихту під її лапку. Синичка обережно взяла шматочок і разом із горобчиком почала клювати.
Крихта була дуже маленька, але смакувала дивно добре. Птахи клювали по черзі, у них вийшов такий собі маленький спільний пір на двох. Вони тихо щебетали, ніби дякували сонцю й теплу. Трава шелестіла під дрібним вітром, і пір’ячко на грудях у обоєх блищало, мов свіжі жолуді.
Після їжі горобчик затанцював на лавочці своїм маленьким крилечком — смішний танок радості. Синичка сміливо підняла голову і покликала: «Лети зі мною». Горобчик весело підхопився, вони облетіли садок над сонячною доріжкою і тихо попрощалися з лавочкою.
Повернувшись до гніздечка, птахи були спокійні та радісні. Маленька крихітка зробила їхній день простішим і теплішим. Сонце досі гріло, і у дворі панувала добра, тиха радість.
