Вечір опустився поволі, і парк став м'яким, як теплий плед. Ганнуся стрибала біля калюжі й сміялася: маленька жабка два рази плюхнулася в воду і стрибнула назад на листочок. Петрик показував мамі на гілку, де скачував горобчик і голосно щебетав. Повертаючись додому, під лавкою вони помітили малого їжачка: він згорнувся калачиком і тихо сопів, ніби загортався у власні колючки. Мама взяла їх за руки, і в дорозі було ще кілька радощів — запах вологого ґрунту, прохолодний вітерець, тихе шурхотіння листя.
У кімнаті біла стіна виглядала чистою й запрошувала уяву. Ганнуся сіла за столом і промовила: «Зробимо тіньову виставу про жабку, горобчика й їжачка». Петрик радо заплескав: «Я хочу бути їжачком!» Вони знайшли настільну лампу, коробку з картоном, кілька дерев'яних паличок і ножиці; мама допомогла вирізати фігурки й прикріпити їх до паличок прищіпками, щоб було зручно тримати.
Спочатку діти підносили картонні силуети близько до лампи і дивилися на стіну. Тіні виходили дивні: білі, розмиті, інколи такі величезні, що їжачок здавався велетнем. Ганнуся нахилилася й прошепотіла: «Чому вони такі розпливчасті?» Петрик задумливо поміряв рукою відстань: «Мабуть, лампа стоїть не там». Мама усміхнулася й сказала: «Давайте спробуємо. Це як маленьке дослідження — шукаємо, де тінь буде найкраща». Так вони й почали гратися з відстанями.
Кілька разів діти міняли позиції: підносили фігурку ближче до лампи — тінь ставала величезною й нечіткою; відсували фігурку від лампи — тінь зменшувалася й обриси ставали чіткішими. Потім вони переставили саму лампу ближче до стіни — тіні знову виросли. Ганнуся сміялася: «Це як чарівний пультик — робиш більше, робиш менше!» Мама пояснила тихо: «Коли предмет ближче до світла, його тінь більша; коли ближче до стіни — вона чіткіша. Випробуйте різні відстані, поки не знайдете ту, що подобається». Діти зосередилися, мов малі вчені.
Вони зробили прості фігурки: їжачок з гострими колючками, горобчик із круглим животиком і жабка з довгими лапками. Коли Ганнуся поставила фігуру на середній відстані, а мама трохи відсунула лампу від стіни, силуети стали гострі й ясні — видно було кожну колючку й кожну лапку. Петрик підстрибнув від радості: «Ось тепер як справжні!» Мама тихенько заохочувала: «Тепер говоримо шепотом, щоб вистава була ніжною». Так і робили — голоси тихі, як бризки дощу.
Ганнуся вигадала історію. Їжачок Кульчик зустрічає горобчика Щебетика, який після дощу не може знайти доріжку до свого гнізда. Кульчик не вагається: сідає поруч, пропонує свою спинку, щоб горобчику було легше переплисти калюжу. Жабка Квакунка знає коротку стежку через луг і підказує, де знайти сухі гілочки для гнізда. Діти репетирували голоси: Ганнуся тихо робила квакання жабки, Петрик піднімав голос у хрипку дитячу імітацію пташки, а мама допомагала промовляти слова ясно й лагідно.
Коли репетиції вдались, мама пішла на кухню і повернулась з теплим какао та печивом. У коридорі на килимку сиділа сусідська Марічка — вона заглянула на хвилину, але трохи боялася темряви. Ганнуся покликала її лагідно: «Марічко, сідай ближче, подивишся з нами?» Дівчинка притиснула до себе маленький пледик, промовчала, а потім сіла ближче, взявши чашку з какао.
Світло стало м'якшим, лампа змалювала на стіні веселу, ласкаву картину: їжачок і горобчик йдуть разом, жабка вказує доріжку, усе в кінці завершується теплим дуплом із сухим листям. Вистава була без страшних сцен, тільки про допомогу й дружбу. Марічка тихенько сміялася, іноді схлипувала від радості, а потім аплодувала разом з дітьми — тихо, щоб не злякати ніч.
Коли казка скінчилася, в кімнаті повисла ніжна тиша. Мама поцілувала Ганнусю й Петрика в чоло: «Яка красива вистава». Діти відчули приємну теплоту: від какао, від пледа, від того, що разом створили щось корисне й добре. Марічка вже не боялася темряви — їй було тепло й безпечно поруч з друзями.
Лампа згасла, але в кімнаті ще довго лишався запах какао і відчуття, ніби на білій стіні намалювали маленьку, добру історію. Під ковдрами діти шепотіли про те, що побачили: чи зустрінуть завтра жабку в калюжі, чи прилетить горобчик між яблунь. З вікна долинав тихий шепіт дерев, і мама ніжно укривала дітей, бажаючи добраніч. Коли світло стихло зовсім, у їхніх думках ще довго жевріла тіньова казка про допомогу й дружбу.
