Ранок був тихий і м’який. Зайченя вискочило у свій невеликий дворик: повітря пахло росою, а сонце тільки-но визирало над дерев’яним парканом. Воно підбігло до горщика, де росла маленька квітка. Голівка її була низько схилена, листочки притиснулися до стебла, немов утомлені.
Зайченя взяло лійку — вона була легка й знайома. Воно налила у неї води й почало поливати. Спочатку вода лилася рясно, земля швидко вбирала, а з горщика стікали краплі на ґанок. Квітка й далі була сумна, не піднімала голівки.
Зайченя задумалось і змінило рух: налила тихіше, щоб текло менше. Та й цього замало — квітка ще не оживала. Зайченя нахмурилось, сіла на підборах лапок і довго дивилось. Воно дуже хотіло допомогти, але не знало, як зробити це правильно.
З хати вийшла бабуся. Вона побачила зайченя та квітку, усміхнулася і сіла поруч на низьку лавку. Тихим голосом сказала: «Глянь на листочки. Коли вони блищать, тоді досить води». Бабуся обережно взяла лійку в лапки зайченяти і показала, як тримати її близько до ґрунту, нахиляти мало, щоб вода капала повільно.
Вони рахували разом: «Раз‑два‑три» — і дозволяли впасти одній краплинці. Потім знову: «Раз‑два‑три». Крап‑крап — прямо біля корінця. Пахло свіжою, теплою водою, і зайченя відчувало, як щось поволі змінюється.
Минуло кілька тихих хвилин. Листочки почали блищати, ніби вони зловили перші промінчики сонця. Квітка повільно підвела голівку, вирівняла стеблинку і розправила свої маленькі листочки, мов руки, що тягнуться назустріч ранку.
Зайченя підстрибнуло від радості й побіг коло горщика, роблячи тихі танцювальні кроки. Бабуся посміхнулась і ніжно погладила його по голівці. У дворі стало тепло: сонце торкнулося квітки, листячко яблуні затремтіло від легкого вітерця.
Бабуся поставила лійку поруч і сказала: «Трохи води і завтра — і буде добре». Зайченя кивнуло, сіл біля горщика й міцно пригорнулося до бабусі. Вони слухали, як шелестять листочки, і так тихо сиділи, що здавалось, ніби весь двір усміхається разом із ними.
