Софійка повільно розплющила очі й одразу почула знайоме муркотіння. Поруч, на ковдрі, вмостився Мурчик — її пухнастий приятель. Дівчинка потяглася, пригорнулася до нього, і Мурчик відповів тихим мурчанням.
Промінчик сонця заглянув у кімнату й зігрів повіки. Софійка підвелася і підійшла до підвіконня. Мурчик піднявся слідом за нею, обережно ступаючи лапками. На широкому листочку герані сиділа маленька божа корівка. Вона була така крихітна, червона з чорними цятками, ніби хвилювалася й не знала, куди подітися.
Софійка зупинилася, притиснувши долоні до грудей, і тихо прошепотіла:
— Привіт, сонечко.
Мурчик обережно підійшов, не роблячи різких рухів, щоб не налякати гостю. Він лише понюхав листочок і сів поруч, дивлячись на корівку своїми м’якими очима.
Дівчинка ніжно покликала маму:
— Мамо, подивися, хто до нас прийшов!
Мама зайшла в кімнату, усміхнулася й присіла біля вікна. Вона обережно відсунула кілька горщиків, щоб звільнити місце, і прочинила вікно, щоб у кімнаті стало свіжіше.
— Давай віднесемо її в сад, — запропонувала мама. — Там буде тепліше і більше квітів.
Софійка простягла руку до листочка, щоб не торкатися корівки простою рукою — так було ніжніше. Мама підставила долоню під листочок, і божа корівка повільно повзла на неї, мов погоджуючись.
Разом вони вийшли на балкон і спустилися вузенькими сходами в сад. Сонце вже піднялося, і квіти розпускали свої пелюстки. Біля лавки мама вибрала велику м’яку квітку з широкою пелюсткою й піднесла її ближче.
Корівка повзла по пелюстці, зробила кілька легких помахів крильцями і зупинилася, ніби задовольнившись новою домівкою. Поблизу сіла маленька бджілка — вони, здається, тихо привіталися.
Софійка тихо засміялася від радості. Мурчик підняв лапку й торкнувся трави. Мама взяла доньку за руку.
— Пішли снідати, — сказала вона.
Повернулися додому тепло й спокійно. Кухнею пахло свіжою випічкою й молоком. Софійка сіла за стіл, Мурчик зручно вмостився поруч, а за вікном, на сонячній пелюстці, гойдалася маленька божа корівка. Ранок почався лагідно, і в домі панувала доброта.
