Було тихе вечірнє світло, і парк пахнув травою та вербовою смолою. Тимко йшов поруч із мамою, а біля їхніх ніг весело стрибав собака Рекс — рудуватий, густий, із добрими очима. Під розлогими гілками верби на березі лежали кілька червоних яблук. Тимко присів, підняв одне й уважно покрутив у долонях: воно було ще тепле від сонця.
Мама розстелила плед на м'якій траві, дістала з кошика бутерброди та термос із чаєм. Рекс біг від одного кущика до іншого, носом вловлював нові запахи, іноді підскакував, намагаючись зловити метелика. Птахи тихенько щебетали, а з мілководдя ледь долинав голос жаб — так само спокійно, як і їхній вечір.
Раптом Рекс зупинився, підняв ніс і рвонув уперед. Ніс у нього завжди ніби вказував на те, що треба помітити. Тимко підбіг і побачив, як пес тягне маму й хлопчика до очеретів, що стелилися вздовж берега.
— Що ти відчув, Рексе? — запитав Тимко, сміючись. Пес тихо скавунув і підштовхнув носом стеблинки. Мама підійшла ближче й заглянула крізь зелені стебла.
Серед очерету лежало крихітне каченя. Воно притислося до землі й дивилося навсібіч великими, наляканими очима. Недалеко плавала мама-качка й кликала його тихим «кря-кря», але щільні зарості не давали їй підійти близько. Берег тут був слизький і багнистий: один невдалий крок — і можна провалитися в мул.
Тимко відчув, як у грудях з'явилось хвилювання. Він не хотів залишати маленьку істоту саму. — Мамо, ми повинні допомогти, — сказав він тихо, але рішуче.
Мама взяла його за руку і обережно оглянула берег. — Треба діяти обачно, — відповіла вона. — Вода під очеретом глибша, ніж здається. Не можна йти босоніж.
Тимко оглянувся ще раз. Поблизу лежали плоскі камінці, кілька сухих гілочок і довга палиця, що впала поруч із корінням верби. Він обережно підійшов і забрався палицею між стеблами, щоб легше підштовхнути каченя.
— Візьми палицю, — порадила мама. — Я візьму свій шарфик, щоб загорнути каченя. Так ми не забруднимо рук.
Тимко підсунув палицю обережно, а Рекс притиснувся носом до каченяти, ніби заспокоюючи його. Каченя спочатку злякалося, але потім повільно підчепилося й підійшло до палиці. Мама швидко розгорнула шарфик і ніжно загорнула крихітне тіло.
Але куди далі? Берег був м'який і слизький, і мама не хотіла ризикувати промокти чи впасти. Тимко приглядався до землі і раптом побачив: декілька плоских каменів можна розкласти, а тонкі гілочки — підкласти між ними, щоб зробити вузьку доріжку.
— Ми викладемо стежку, — запропонував він. — Рекс допоможе тягнути гілочки, а я підсовуватиму камінці.
Пес, ніби почувши план, підвівся і знайшов довгу міцну гілку, яку потягнув ближче. Мама з Тимком крок за кроком укладали камінчики, підкладаючи гілочки туди, де земля була найм'якша. Жаби лишень поглядували здалеку, а дві ластівки пролетіли низько над водою, ніби подивитися, як усе відбувається.
Коли стежка була готова, мама обережно ступила по камінцях, тримаючи шарфик із каченям щільно до грудей. Тимко йшов поруч і підсовував під ноги нові гілочки, щоб кожен крок був упевненим. Рекс ішов біля них, час від часу поглядаючи назад, щоб перевірити, чи все гаразд.
Кілька хвилин — і мамині ноги ступили на тверду землю. Вона акуратно розгорнула шарфик. Мама-качка, щойно помітивши своє маля, підпливла ближче й радісно заквакала. Каченя мружило очі й хутко притислося до мами, ніби цілувало її крильцем. Усі зітхнули, як тоді, коли великий тягар сходить з плечей.
Тимко обійняв Рекса й усміхнувся. Рекс відповів легким тремтінням хвоста й натиснув носом на хлопчикову долоню. Мама погладила Тимка по голові й обережно полоскотала його шию пальцями, наче дякуючи за допомогу.
Повернувшись на плед, родина дістала бутерброди. Сонце повільно заходило, вода ставочка блищала в останніх промінцях, а повітря було наповнене запахом чаю й вербових гілок. Тимко їв свій бутерброд і поглядав на воду: мама-качка плавала разом із каченям, іноді оглядала берег, немов впевнювалася, що все гаразд.
Коли настав час іти додому, Тимко ще раз обійняв Рекса. — Дякую, друже, — прошепотів він. — Добре, що ти був з нами.
Вони з мамою згорнули плед і повільно пішли стежкою під вербою. У серці Тимка було тепло: він відчував, що навіть маленька допомога може зробити великий вечір щасливим для когось іншого. Назад вони йшли мовчки й щасливо, слухаючи, як вечірній парк тихо гуде своїми звичними звуками.
