Рано-вранці під старою сливою лавка ще була в краплях роси, а п'ятирічна Катруся вже несла на ній маленьку дерев'яну коробку. Вона пофарбувала її в ніжно-блакитний колір і поставила біля підлокітника, ніби ставила на честь власну поштову станцію. Поруч дівчинка поклала аркуш — просту карту двору: на ній були дивні маленькі будиночки, хвіртки, підвіконня, і навіть намальоване сонце з пташиним співом.
На підвіконні вмостилася кішка Мурка й спостерігала свій двір зачарованими очима. На хвіртці сидів горобчик і раз у раз підстрибує за крихтою. Катруся покликала сусідських дітей — Петрика й Настю — і вони весело принесли мотки кольорових стрічок.
«Дамо кожному свій колір, — сказала Катруся, — і тоді знаємо, кому який лист». Діти зав’язали стрічки до листівок, розклали їх біля коробки — червона, зелена, блакитна й жовта майоріли на вітрі. Спочатку все було дуже гарно: стрічки пищали на сонці і здавалося, що пошта вже працює.
Та не встигли діти й оком моргнути, як невеликий вітерець переплутав нитки. Мурка побачила шовкові кінці й стрибнула на лавку — стрічки захиталися, одна листівка злетіла й зачепилася за ніжку столика, інша впала просто під лавку. Горобчик враз здригнувся, і маленький жолудь, що лежав поруч, покотився й загородив шлях папірцеві. Діти засмутилися: листи плуталися, падали й могли потрапити не тим адресатам.
Катруся не стала довго журитися. Вона покликала маму, і вони сіли разом під сливою, дивилися на карту і думали. «Кожні двері мають свій знак», — сказала дівчинка голосніше. Вона пішла двором і уважно роздивилася: у пані Олени на підвіконні стоїть горщик із петуніями, у дядька Сергія на стіні — коричневий вішак, біля вікна Вікторової родини завжди припаркований маленький синій велосипед.
Катруся намалювала ці прості знаки на карті і підписала поруч кольори ниток: рожевий — горщик, коричневий — вішак, синій — велосипед. Так тепер на карті кожна оселя мала свій знак і свій колір. Але дівчинка вигадала ще одну хитрість: щоб листівки не здувало і не тягнула Мурка, треба прикріпити до них природні «важки».
Наступного дня Катруся, Петрик, Настя і мами вийшли на коротку прогулянку двором і збирали листочки з яскравими прожилками, гладенькі камінці й жолуді з маленькими шапочками. «Це будуть наші підказки й важки одночасно», — пояснила Катруся. Кожен прикріпив до листівки по одному листочку або жолудю так, щоб вони лежали поруч із малюнком і не давали йому літати.
Вони спробували нову систему. Діти дивилися на карту: «Ага, пані Олена — горщик, беремо рожеву нитку», — говорила Настя. Потім тихо йшли стежками, дивилися уважно під ноги й не заважали квітам. Біля хвіртки пані Олени Катруся поклала лист під двері так, щоб його було видно, але так, аби кішка не могла зняти нитку з ручки. Мурка дивилась із підвіконня, потягнулася і, наче на свято, грілася в сонці — листівка залишилася на місці.
Повернувшись до лавки, діти приносили нові історії: Петрик розповідав, як поклав лист під килимок у дядька Сергія, Настя сміялась, бо тато Вікторових виглядав у вікно й махав їм рукою. Люди помічали маленькі знаки й дякували добрими усмішками або чашкою кави, а хтось приносив печиво для дітей.
Найприємніше було бачити, що листівки більше не губилися. Природні важки тримали їх на місці, а знаки на карті допомагали не помилитися. Мурка іноді підходила й нюхала листочки, однак більше не заплутувала стрічок. Горобчик залишався на хвіртці й співав короткі пісеньки, ніби погоджував маршрути.
Одного вечора сусіди звелися біля лавки: вони підбирали маленькі малюнки, дякували і сміялися. Пані Олена підняла рожеву листівку з намальованою квіткою й промовила: «Яка ж це ніжність!» Дядько Сергій похитав головою й усміхнувся: «У вас справжня пошта». Діти відчули себе трохи урочисто й трішки доросліше.
Катруся зробила з картону маленьку табличку: «Дворова пошта». Вони прикріпили її до боковини лавки й разом з мамою повісили над коробкою. Тепер кожного дня діти виходили перевірити карту, прив’язати важки і тихо йти двором, щоб не лякати ні Мурку, ні горобчика.
Двір став теплішим: люди помічали один одного, діти вчилися читати знаки й допомагати. Катруся ввечері погладила Мурку, подякувала мамі за карту і подивилася на сливу: пошта працювала не через яскраві стрічки, а завдяки уважності, природі й добрим сусідам. І коли сонце тихо сідало, у дворі лишалася відчутна тиша — таке тепло, що його можна було зібрати в коробку й віднести комусь у подарунок.
