У понеділок після обіду п’ятирічний Олекса стояв біля вікна й довго дивився на дощик. Краплі бігли по склу тонкими струмочками, змикаючись і розбігаючись так, ніби малі річки. Олекса захотів знати: а скільки їх упало саме над їхнім балконом?
Мама посміхнулася й підказала: «Візьми прозору баночку, зробимо дощомір». Олекса підскочив на носочках, діст усе зі скриньки і поставив баночку між горщиками з петуніями. Марічка підсунулась ближче — вона була трохи старша й любила підганяти братика: «Давай-но зробимо позначки, Олексо!».
Дощ шарудів по листю, на підвіконні з’являлися крихітні калюжки. Діти радісно рахували великі краплі, кидали в баночку кілька листочків, щоб бачити, як піднімається вода, і слухали стук по підвіконню. Баночка стояла серед квітів, ніби маленький посуд для дощу.
Та раптом піднявся вітер. Легкий плащ Марічки здійнявся, мов крила, і зачепив баночку. Така непередбачена мить — і баночка перекинулась. Вода вилилась, і Олекса сумно похитав головою.
— Не хвилюйся, — взяла братика за руку Марічка. — Ми зробимо її міцнішою.
Олекса задумався. Він приніс із городу кілька гладеньких камінців. Мама помила їх і підказала: «Якщо буде важче біля дна, баночка не перекидатиметься». Діти насипали камінці всередину — і справді: баночка стала стійкішою. Мама взяла мотузку і акуратно прив’язала її навколо шийки баночки, а другий кінець закріпила на підвіконній підставці. Тепер вітер мав менше шансів її здути.
Марічка тим часом знайшла клейку стрічку і кольоровий фломастер. Вони разом зробили на баночці позначки — короткі смужки клейкої стрічки, на які Марічка ставила маленькі рисочки фломастером. «Ось так», — промовила вона, піднімаючи вказівний палець. — «Одна смужка — один „пальчик“ дощу». Олекса дуже серйозно дивився на малюнки, ніби це були важливі наукові знаки.
Коли наступного разу задмухав сильніший вітер, мама запропонувала перенести дощомір у подвір’я, де під кроною дерева вітер уже не був таким сильним. Діти винесли баночку на низьку лавку під старою липою. Там листя шелестіло тихіше, а баночка стояла спокійно. Біля неї вони прив’язали маленьку табличку з паперу: «Наш дощомір», і прив’язали її ниточкою до лавки.
Після дощу мама повела дітей прогулятися подвір’ям. Повітря було прохолодне й пахло сирою землею. На гілці поруч сидів горобчик і піджав одну лапку, ніби слухав, як капає з листя. По стежці повз равлик, що повільно тягнув свій блискучий будиночок. У калюжах відбивалися хмари, а в них — сріблясті обриси крапель.
Олекса обережно підійшов до баночки. Вода всередині тріпотіла; вона стояла прямо й не хиталась. Діти порівняли рівень води з позначками на стрічці й почали рахувати. Марічка піднімала палець, а Олекса вголос вимовляв числа:
— Одна... дві... три «пальчики», — вигукнув він, і в нього загорілися очі від радості.
Мама принесла альбом і кольорові олівці. Діти намалювали баночку та позначили на папері стільки смужок, скільки вийшло в баночці. Олекса підписав під малюнком великими літерами: «Три пальчики дощу». Потім всі разом вирішили, чи треба поливати квіти на підвіконні. Побачивши, що земля вже волога, мама м’яко похитала головою: «Не сьогодні». Олекса відчув, що їхня робота справді корисна — допомагати квітам і економити воду.
Сусідський Петрик, що грав неподалік, підбіг і зацікавився табличкою. Олекса й Марічка з задоволенням розповіли йому про камінці, мотузку і позначки. Петрик похлопав у долоні й запропонував пошукати кожен свій слід дощу: відбитки лап котів, маленькі хвостики черв’яків, бульбашки в калюжах. Діти походили садком, сміялися й уважно розглядали всього, що залишив дощ.
Мама виклала на лавці маленьку тарілку з крихтами хліба. Горобчик, що досі сидів у кущі, поволі підлетів і клюнув одну крихту, потім іншу. Діти сиділи тихо, боячись злякати птаха, і тихо раділи, коли він не поспішав відлітати.
Коли повернулися додому, по хаті розійшовся запах теплого чаю з медом і лимоном. Олекса й Марічка сіли за столом, переглянули намальований дощомір і ще раз повторили свої цифри. «Ми виміряли дощ самі!» — промовив Олекса, і в його голосі було стільки гордості, що мама посміхнулась і міцно обняла дітей.
На підвіконні квіти ніби відповіли: краплини на пелюстках блищали й підкреслювали їхню вдячність. Баночка ж стояла тепер під липою і чекала наступного дощу — а діти вже знали, як зробити її ще надійнішою. Тепле вечірнє світло, мамині руки, що накрили ковдрою, і тихе задоволення від маленького відкриття зробили цей день особливим.
