Після ранкового дощу сад блищав, ніби тільки-но його помили. Краплини ще висіли на кінчиках листя, земля пахла вологим мохом, і сонячні промені лагідно пробивалися крізь гілочки. Маленький равлик Марчик обережно висунув ріжки і потягнувся. Мама підсунула до нього великий соковитий листок салату і сказала тихим голосом: «Ось — для нашого пікніка». Марчик обліпив листок очима і відчув тепле щастя: як добре буде сидіти під ним із родиною й друзями. Та треба було дістатися саме того місця на грядці, де лежав подарунок.
Стежки між грядками були ще вологі й дуже схожі одна на одну — блискучі смуги землі, кілька камінців, пожовклі листочки. Марчик придивився і зрозумів, що інші можуть сплутати дорогу. Невдовзі з кущів показалися друзі: жабка Квакса весело стрибала, мишеня Няша бігало легкими кроками, а коник Жужик підстрибував, ніби поспішав розважитися. Всі усміхалися, але при вигляді розвилки кожен почав тягнути в свій бік.
— Куди тепер? — запитав Жужик, стрибнувши на місці. — Та вся дорога однакова! — скрикнула Няша. — Поспішаймо, там же салат! — заквакала Квакса.
Марчик зітхнув. Він не любив, коли хтось губився, і вирішив допомогти. Спочатку він обійшов усю ділянку, уважно придивляючись: де земля темніша, де камінці стирчать, де під листям схована ямка. Потім зібрав кілька спілих чорниць, що лежали під кущем, і трохи м’якої глини з краю грядки. Під захистом свого маленького листочка він обережно розтер ягоди з глиною — вийшла густенька темна маса. Марчик знав, що фарба має бути безпечною для всіх, тож робив усе дуже акуратно.
Почав малювати. На камінцях і сухих листочках з’явилися великі стрілки, що вказували правильний напрям, а поруч — кільця на місцях зупинки. Він уважно розміщував позначки біля кожної розвилки і під кожним підйомом. Кожну стрілку Марчик поставив так, щоб її було видно і з великим кущем, і з вузької стежки, і з боку, де зазвичай бігають маленькі лапки й стрибають ніжки.
Коли здавалось, що вистачить, равлик ще раз повільно поповз тим самим шляхом — туди й назад. Він оглядав позначки зліва і справа, звіряв, чи не зливається фарба з вологим ґрунтом, чи не ховає її тінь. Марчик помітив, що маленькі стрілки губляться на блискучій землі, а великі темні знаки добре вирізняються здалеку. «Ось що треба робити наступного разу», — підсвідомо подумав він, але нікому слова не сказав — показав дією.
Поки Марчик приводив усе до ладу, Квакса збирала на лапках краплинки з листя, Няша бігала поміж травинок, а Жужик уважно роздивлявся камінці з новими малюнками. Сонце підсмажило одну з доріжок, і на ній з’явилася щілинка, яка розходилася на три напрямки. Друзі майже пішли кожен у свій бік: Няша тягнула до лівого шляху, бо він здавався коротшим; Квакса підстрибнула до правого, бо там блищало каміння; Жужик вже хотів спробувати третій.
Та тут вони помітили темні стрілки на камінці й велике коло на пожухлому листочку. Няша спинилась і прислухалась. — Дивіться, які великі стрілки, — прошепотіла вона. Квакса посміхнулася і підкреслила лапкою напрям. Марчик підповз і тихо показав, як читати знаки: «стрілка — куди йти, коло — тут зупиняємось і дивимося». Друзі кивнули й рушили за вказівками.
На середині шляху один знак трохи розтушувався під лапкою, і Марчик не вагаючись підправив фарбу, щоб її добре бачили з іншого боку. Вони рухалися повільно: хтось розповідав кумедну історію про попередній дощик, хтось приспівував тихеньку пісеньку, і сміх лився між кущів. Коли нарешті всі опинилися під великим зеленим листком, мама равликів лагідно покликала: «Сідаймо разом».
Вони розклалися навколо листка, ділилися шматочком салату і смакували кожним ковтком свіжої зелені. Марчик слухав, як друзі сміються, як Квакса клацає язиком, як Няша розповідає свою пригоду, і серце його наївно тішилося: його малюнки допомогли всім знайти дорогу. Вечір опустився лагідно, сад загорівся рожевим світлом, а на камінцях ще довго блищали темні сліди чорничної фарби — нагадування про те, як корисно помічати й допомагати один одному.
Під шелест трави Марчик заснув, і поруч були друзі та родина, які мирно ділилися теплом і сміхом.
