Після раннього дощу подвір’я блищало, наче шматочок неба внизу. Тимко, якому було п’ять років, стояв на балконі й дивився на калюжі: вони дзеркалили вітряні хмарки й дитячі візочки. На підвіконні стояли горщики з ромашками — білі пелюстки, як маленькі сонячні парасольки. Поруч на мотузці сушилося велике простирадло сусідки; коли подув вітер, воно майоріло й трохи торкалося перил.
Тимко взяв у руки прозору баночку. «Зроблю тут дощомір», — проговорив він, щоб його почула Неля. Неля, молодша на кілька років, відразу підбігла з килимка з іграшками: «Я хочу теж!» — і вже тримала в руках кольорові маркери. Діти уважно подивилися на баночку: вона була чиста, скляна, і в ній добре видно краплини.
Спочатку Тимко поставив баночку на перила, щоб було видно й двір, і вулицю. Мама принесла стару картонну коробочку з-під іграшок, і сказала, що в ній баночка стоятиме міцніше. Неля приносила плоскі камінці, а Тимко вклав їх навколо баночки, щоб вона не хиталася. «Тепер вона як у гніздечку», — заговорив Тимко, і Неля голосно засміялася.
Вони взяли маркер і зробили першу риску — нульову, перед тим як новий дощ почнеться. Потім діти сіли біля вікна і слухали, як іноді ще капає з даху, як листя тихо струшує з себе краплини. Раптом піднявся сильний порив вітру. Простирадло сусідки піднялося більш високо й торкнулося перил. Баночка покотилася в коробочці і перекинулася — вода вилилася назовні.
«Ой!» — вигукнули діти разом. Серце Тимка затремтіло: так хотілося, щоб експеримент вдався. Неля міцно взяла його за руку і сказала спокійно: «Не засмучуйся. Ми зробимо краще.» Вони обережно підняли порожню баночку і уважно оглянули балкон.
Під навісом дійсно було тихіше: там менше дуло, і сонце не так сильно здувало простирадло. Тимко запропонував перенести баночку туди і надійніше її закріпити. Мама допомогла принести іншу, більш міцну коробочку. Діти глибше поклали баночку в короб і засипали навколо камінці, щоб баночка стояла щільно, немов у маленькому гнізді. Тимко узяв маркер і зробив кілька кольорових рисочок на рівні води: синю, зелену, червону — щоб потім легко порахувати, скільки налило.
«Тепер вона не звалиться», — прошептів Тимко, і Неля радісно потримала баночку. Але вони захотіли ще переконатися: чи падає на балкон стільки ж дощу, як і на землю. Тому вирішили поставити другу баночку у двір під кущем, де вітру менше і вода з листя тихо капає.
Мама узяла дітей за руки, і вони опустилися в двір. Під зеленим кущем було м’яко від листя. Неля акуратно поставила другу баночку в невелике заглиблення в листі, щоб вона стояла рівно. Там вона була в притулку від вітру, і з гілок капало прямо в баночку. Діти накреслили на ній також маленьку рисочку — так легше було порівнювати пізніше.
Весь вечір вони бігали між балконом і кущем, дивилися, як збирається вода, слухали запах мокрої землі і рахували краплини у своїй уяві. Коли сонце стало низьким, мама запропонувала піти й подивитися, що вийшло. Спершу Тимко обережно дістав баночку з коробочки на балконі і приклав її до вікна — кольорові рисочки показували, скільки зібралося води. Потім вони разом спустилися у двір і підняли баночку під кущем.
«На землі трохи більше», — тихо сказав Тимко, дивлячись на зелену та червону риски. Неля підстрибнула від радості: «Ура! Ми помітили різницю!» Мама посміхнулася і дала дітям трохи підсушених крихт хліба. На паркані поруч сидів маленький горобчик і сіпав головою в очікуванні.
Діти посипали крихтами землю біля куща, і горобчик радо підлетів, підібрав шматочок і цвірінькнув, ніби дякуючи за гостинність. Сусідка помітила їх з вікна, притисла простирадло до мотузки, щоб воно вже не злітало, і посміхнулася. Тимко й Неля помахали у відповідь — їм було тепло від того, що все склалося.
Вони поверталися додому, тримаючись за руки. У кишені Тимка билося маленьке відчуття гордості: вони самі вигадали, як захистити баночку від вітру, навчилися робити позначки й порівнювати. Неля вже думала про наступний експеримент: «А ми зробимо ще одну баночку на осінній дощ?» — запитала вона. Тимко посміхнувся і відповів: «Обов’язково.» І ввечері, коли у кімнаті тихо світилося ліхтарик, у дітей на серці було світло — як після хорошої пригоди, коли всі разом придумали щось своє й поділилися крихтами з горобчиком.
