Одного спокійного ранку Гавчик вийшов погратися біля річки. Росинка блищала на носі. Хвіст тремтів від хвилювань. Мама казала: «Не губися, мій малюк, я з тобою». Але голос мамин не лунає так, як раніше. Серце Гавчика стало важким. Він дивився на сяючу воду. Він думав: «Мама може бути десь поряд. Я її знайду біля річки».
Гавчик підійшов до берега. Він став у тіні верби. Хвиля лоскотала лапки. Вода шепотіла тихим шумом: гав-гав. Він кликав: «Мамо, де ти?» Відповіді не було. Але голоси птахів звучали як гра, що розкриває секрети. Тут качка сказала: «Питай у ластівок на вербі». Гавчик вирішив далі йти. Він слухав звук води. Він слухав голоси друзів, яких зустріне на дорозі.
Далі Гавчик зустрів стару черепаху. Вона повільно повзла камінчиками. Черепаха посміхнулася: «Не поспішай, малюк. Світло підказує шлях тим, хто слухає серце». Він розповів їй, що шукає маму. Вона додала: «Мама часто стоїть там, де світло падає через вербові гілки. Спробуй подивитися за вербою, де тіні танцюють на воді».
Гавчик підходив до верби. Там на воді щебетала маленька ластівка. Вона лагідно сказала: «Я бачу твою маму. Вона чекає за місточком, де вода зустрічає берег». Гавчик зрадів. Він подякував ластівці за дорогу. Разом вони рушили далі. Ластівка показала дорогу. Гавчик розповідав їй, як сильно сумував за мамою.
Далеко під вербою стояла мама Гавчика. Вона дивилася на нього очима, повними тепла. У носі відчувався знайомий мамин аромат. Гавчик побіг до неї. Вони обнялися так міцно, що мало не заплакали від радості. «Я тужив за тобою, мамо», — прошепотів він. «Я завжди біля тебе, мій маленький гавчик. Разом ми йдемо додому», — відповіла мама, гладячи його по голові.
Разом вони повелися додому вздовж берега річки. Птахи співали, вода блищала. Сонце сходило й розсипало золоті промінчики. Гавчик відчував: дім — там, де тебе чекають. Де тепло й затишно. Мамині обійми — ось його щастя. І з того дня кожного разу, згадуючи ту казкову річку, він розумів: дім — це місце, де любов чекає з відкритими обіймами.
