Ранок у лісі був особливо лагідний: трава світилася м’яким зеленим, а небо було чисте й блакитне, ніби віддзеркалювало джерельну воду. Велика родина ведмедиків вийшла на прогулянку по галявині. Мама ведмедиця несла плетений кошик із теплими медовими булочками, а маленьке ведмежа Пух йшов поруч, уважно прислухаючись до кожного звуку.
Братики й сестричка стрибали між травою, зривали ромашки й волошки й складали з них невеликі букетики. Над головами гудали бджоли, а повітря пахло квітами й медом. Пух тягнувся за білим метеликом, коли почув тихий, пригнічений крик — зовсім поруч, біля струмка.
Він зупинився й прислухався: то було маленьке квакання, схоже на плач. Пух підбіг до куща верби й заглянув униз. На протилежному березі, біля корінця, сиділо жовтеньке каченятко. Воно дивилося на воду й тримало лапки під собою, бо злякалося.
— Мамо! — покликав Пух. — Там каченятко. Воно одне по той бік струмка. Старий місток із колоди зламався.
Мама ведмедиця підійшла й притихла, уважно оглянувши місце. Справді: колода, по якій звірі часто переходили воду, була розколота навпіл. Струмок спінився й тихо бився об каміння, а вода сяяла й хлюпала під променями сонця.
— Не панікуймо, — сказала мама спокійно. — Давайте подумаємо, як допомогти. Пух, будь біля мене. Хлопці, подивіться на березі — чи знайдете великі плоскі камені?
Пух відчув, як в ньому запала готовність допомогти. Він побіг шукати разом із братиками й сестричкою. Поруч, між кущами, лежали плоскі гладенькі камені, затягнуті мохом. Діти зусиллям штовхали один великий камінь униз до води, інші підхоплювали ще кілька й укладали їх у ланцюжок від берега до берега.
У той час із поля підстрибав сусідський зайчик. Він почув галас і приніс тонку мотузку, яку колись знайшов біля саду.
— Мені здається, так буде безпечніше, — схвильовано промовив зайчик і підняв мотузку в повітря. — Можемо прив’язати її до гілки і натягнути над камінцями.
Мама ведмедиця вдячно кивнула. Вони прив’язали мотузку до товстої гілки дуба і опустили її над камінцями так, щоб каченятко могло притриматися дзьобом. Старші ведмежата приставили камінці ближче один до одного, залишаючи низькі кроки. Мама обережно перевірила стійкість: постукала лапою по найбільшому каменю — він трохи здригнувся, але витримав.
Усі затамували подих. Мама-ведмедиця заговорила ніжно й тихо, щоб заспокоїти каченятко:
— Можеш, маленьке. Тримайся мотузочки й переступай по камінчиках. Ми поруч.
Каченятко ще раз скиглило, але побачивши маму-качку на другому боці, зібралося з духом. Пух підійшов ближче, нахилився й обережно погладив його по пуху. Його лапка трохи тремтіла — від хвилювання, не від страху.
Перший крок зробив найстарший братик: він обережно ступив по камінцях, перевіряючи, чи не хитнуться ті. Потім зайчик стрибнув попереду й підштовхнув мотузку, щоб каченятку було легше схопитися. Пух тримався за мамину лапу й підказував куди ступити, а сестричка ніжно підштовхувала з боку.
Кожен крок каченятка ніби ставав маленьким подвигом: воно притискалося до мотузочки дзьобиком, ставило лапку на камінчик, знову притримувалося й ішло далі. Коли воно нарешті переступило на останній берег, мама-качка розкрила крила й одним швидким рухом пригорнула свого малюка. Вона так голосно крякнула, що здавалось, справжнє літо відгукнулося в кожному кущику.
Пух відчув таку радість, що йому стало тепло аж до чубчика. Мама ведмедиця підняла його на руки й поцілувала в голову.
— Як приємно, що ми всі разом, — прошепотіла вона.
Каченятко побігло слідом за мамою, яка повела його повз волошки й ромашки. Перед тим як піти, мама-качка ще раз обернулась, ніби сказала дякую; вони всі махнули їй лапками.
На зворотному шляху сім’я ішла повільніше. Пух тримав у лапках шматочок медової булочки, якою його пригостила мама. Пташки спішно співали над галявиною, сонце ніжно гріло, і запах квітів ледь колихав ніздрі.
Під старим дубом розгорнули ковдру. Вони сіли в коло, поділилися булочками з зайчиком і пригрілися одне в одному. Пух поклав голову на мамині лапи й тихо прошепотів:
— Як добре, що ми були разом.
Мама погладила його по шерстці й усміхнулась так, що в усіх серцях стало світло й тепло. Вони затихли під шелест листя і подумки ще довго зберігали це щасливе відчуття: разом легше, ніж самотньо, і навіть маленька доброта може переступити через бурхливу воду.
