Ранковий ліс був тихий і лагідний. Сонце просочувалося між гілками і висвітлювало стежку плямами світла. Під лапами шурхотіло сухе листя, десь далеко щебетали птахи, а повітря пахло хвоєю й росою.
Лисеня Мартин йшов поруч із мамою. Він уважно дивився по сторонах, нюхав землю і час від часу підстрибував від радості, коли знаходив на стежці яскраву ялинову голку або блискучу жолудину.
— Який сьогодні добрий ранок, — прошепотіла мама. — Хочеш пройтися до ставка? Там вода блисне, а птахи люблять співати.
Мартин розплющив оченята ще ширше й підскочив від радості.
Вони йшли поміж дерев, коли під кущем зустріли білочку Соню. Вона тримала в лапках горішок і весело помахувала пухнастим хвостиком.
— Доброго ранку! — привіталася Соня. — Якщо хочете, можна скоротити шлях через кущі. Там тепло і сухо.
Мама посміхнулася, а Мартин кивнув. До них приєднався й маленький їжачок Петро, що саме висмикував грибочок із моху.
— Гарна погода для прогулянок, — урочисто промовив Петро й похитав маленьким носиком. — Якщо треба, допоможу підштовхнути чи підкласти щось під лапку.
Кущі рідшали, і попереду блиснув ставок. Вода мерехтіла, очерет плавно гойдався, над ним літали метелики. Але на підступах до стежки пролунало тонке пискання.
— Писк-писк! — знову пролунав звук.
У траві стояло маленьке жовтувате каченя. Воно відстало від мами й тепер нерішуче стояло біля великої калюжі, що перекривала доріжку. По той бік калюжі метушилася мама-качка і кликала своє дитинча.
Калюжа виявилася глибшою, ніж здавалося, і вода блищала темними відблисками. Каченя дивилося на неї й не наважувалося перестрибнути.
Мартин відчув, як у грудях щось защеміло. Він міг пройти повз — але не підняв лапки, щоб залишити крихітку в біді. Він підійшов ближче й присів, щоб не лякати.
— Не бійся, — тихо сказав Мартин. — Ми допоможемо. Соня, чи маєш тонкі гілочки? Петре, чи підтримаєш? Мамо, порадь, будь ласка.
Соня швидко почала шукати тонкі палички під кущами. Петро відсинав листя і підніс шар моху, щоб підкласти під кінці. Мама уважно оглянула калюжу.
— Розкладемо палички щільно одна біля одної, — сказала вона. — Так утвориться вузька доріжка, і каченя зможе перейти, не замочивши лапок.
Друзі працювали швидко й разом. Соня приносила гілочки, Мартин акуратно вкладав їх упритул одна до одної, Петро притискав кінці носиком, щоб палички не зрушилися, а мама слідкувала за рівновагою. Каченя стояло зовсім близько й дивилося, як біля нього збираються добрі руки й лапки.
Коли місточок був готовий, Мартин ніжно покликав:
— Не поспішай, йди крок за кроком. Я піду першим, а ти йди за мною.
Каченя зробило маленький стрибок, потім ще один. Воно трохи хиталося на тоненьких паличках, але поруч були друзі, які підбадьорювали його тихими голосами. На середині їжачок легенько підштовхнув його хвостиком, Соня підстрибнула від радості, а мама стояла на сторожі, готова підставити крило.
Нарешті каченя ступило на той бік і опинилося перед мамою-качкою. Вона обхопила його крильцями, і в її очах світилися полегшення й вдячність.
— Кря-кря! — пролунав голос, повний радості, і здавалося, що сам ліс підхопив його спів.
Друзі усміхнулися один одному. Хтось потис лапку, хтось помахав хвостиком, а хтось тихо зауважив, як краплинки роси блищать на листі. День став теплішим від цього маленького діла.
Мама-качка подякувала всім ніжним кивком і запросила підійти ближче.
— Завітайте ще, — ласкаво сказала вона. — Каченята люблять друзів.
Мартин відчув приємне тепло в грудях. Дорога додому була спокійна: вони йшли повільно, сміялися над дрібними жартами й ділилися знахідками. Соня прихопила кілька горішків, Петро знайшов гарний гриб, а мама нагадала, що вже час на вечерю.
У затишній норі тихо потріскував маленький вогник, запах вечері плів по кімнаті, і Мартин приліг біля мами. Він розповів про місточок, про те, як співали з ним птахи й як добре було бачити, що маленьке каченя знову з мамою.
Мама ніжно погладила його по голівці.
— Коли ми разом, світ навколо стає теплішим, — прошепотіла вона.
Мартин позіхнув і, згадавши усмішки друзів, заснув із відчуттям, що сьогодні вони зробили ліс трохи добрішим.
