Ранок у лісі був ніжний і тихий. Сонце повільно визирало крізь верхівки сосен і лагідно торкалося моху, роблячи його ще зеленішим. Білочка Соня прокинулася раніше від усіх, поправила пухнастий хвостик і весело підстрибнула до дупла, де за кухликом чаю вже сиділи мама й тато.
— Готові? — запитала мама, посміхаючись. — Пішли по горішки.
Вони взяли невеличкий кошик і рушили стежкою, що звивалася між корінням старого дуба й молодими папоротями. Соня бігла попереду, заглядала в кожну нірку і час від часу зупинялася, щоб понюхати знайдений горішок. Пташки співали, злегка дзюрчав струмочок, а повітря пахло смолою й квітами.
Раптом із кущів почувся тихий писк. Соня спочатку зупинилася, потім присіла й прислухалася. Писк повторився, схвильовано й крихітно. Мама й тато швидко підбігли і розсунули гілочки.
Під мохнатим кущем лежало маленьке жовтувате пір'ячко — куценьке каченя. Воно дивилося у бік води і трохи тремтіло. На протилежному березі струмка видно було маму-качку, яка кликала своїх діток, але виводок було вже далеко, а каченя залишилось позаду.
Струмок був вузький, але вода в ньому бігла жваво; камінці були слизькі. Каченя підходило до краю, але не наважувалося стрибнути — лапки ще не рішучі. Соня присіла коло нього і тихо прошепотіла:
— Не бійся. Ми допоможемо.
Тато білочка уважно оглянув місце і сказав:
— Треба зробити місток.
Він пішов шукати довгу, міцну гілку. Мама підібрала пухкий мох і кілька широких листків. Соня допомагала: обережно переносила найменші листочки й розгладжувала мох лапками, щоб він щільно лежав на гілці. Вони працювали тихо, щоб не злякати каченя, і водночас швидко, бо сонячне ранкове тепло було приємне, а допомога потрібна.
Тато поклав гілку поперек струмка. Спочатку вона трохи хиталася, але мама підклала мох і листя, щоб зробити поверхню більш надійною. Соня притисла листочок маленькими лапками і поглянула на каченя.
— Я триматиму, — прошептала вона.
Каченя стиснулося, потім трохи відважилось, запахло мохом і зробило перший крок. Його маленькі лапки обережно ступали по моху, листочки тихо хрустнули, вода під ними дзюрчала. Соня стояла поруч і підбадьорювала його сміливим поглядом. Мама й тато були готові підхопити в будь-який момент.
Під середині містка каченя трохи посковзнуло — лапка не втрималась. Соня миттю простягла лапку і підштовхнула його вперед. Каченя вхопилося за мох, зробило ще один крок — і опинилося на іншому березі, прямо біля мами-качки.
Мама-качка загикала від радості, підняла крильця і притисла каченя до себе. Виводок підбіг ближче, і всі маленькі пір'їнки затремтіли від щастя. Дрібні лапки й крила стислилися в обіймах, а вода тихо плескалась об камінці. На траві біля берега розлилася тепла тиша — така, що хочеться лише усміхатися.
Мама-качка нахилилася і доторкнулася дзьобиком до моху, де стояли білочки, — це був її тихий знак подяки. Тато дістав з кошика кілька горішків і простягнув їх мамі-качці й каченяті. Соня поділилася найсмачнішим горішком, який знайшла, і каченя задоволено похрумтіло, обмацуючи новий смак.
Всі посиділи ще трохи під світлим дубом. Повітря зігрівалося сонцем, у траві бігали маленькі комашки, а пташки знову заграли свою ранкову пісню. Каченя іноді поглядало через струмок і махало маленьким крильцем Соні.
Коли пора вже була йти, родина білочок підвелася і побажала новим друзям гарного дня. Вони взяли свій кошик, поправили хвостики й рушили стежкою далі, тримаючись хвостиками одне за одним. Соня обернулась ще раз: каченя стояло біля мами і хвилювало водою лапку, а мама-качка кивнула на прощання.
Так вони йшли далі — повільно, з тими ж самими кроками, але з теплим почуттям у грудях. Ліс ніби сам усміхався — листочки шелестіли, стежка вела до нових горішків, а над головами ще довго лунав тихий спів пташок і радісний плескіт води. Соня йшла поруч з мамою й татом і знала, що разом можна зробити багато добрих справ, навіть якщо для цього потрібна лише гілка, трохи моху й велике бажання допомогти.
