У дворику біля дитячого майданчика все було вкрите м’яким білим снігом. Повітря дзвеніло від морозу, дихання людей і сміх дітей перетворювався на маленькі хмаринки. Песик Сніжок улюбив зимові прогулянки: йому подобався хрускіт снігу під лапами, пахощі шерсті й топленого молока з термосів і веселий гомін на гірці.
На одній із лавок біля гойдалки Сніжок помітив яскраву плямку. Це була червона рукавичка — маленька, з вишитим лисенятком на манжеті. Навколо стрибали діти в червоних шапках, тому віддати рукавичку одразу нікому не виходило. Сніжок обнюхав рукавичку уважно: вона пахла молоком і шоколадом. У кишеньці він відчув дрібну крихту — шматочок плитки, що трохи розламався, і тонку смужку тканини з тим самим лисенятком.
Песик тихенько скавкнув і помахав хвостиком, щоб привернути увагу дорослих. Мама на лавці піднялася, присіла біля дітлахів і запитала: «Може, чия рукавичка?» Хлопчики й дівчатка набігли, приміряли рукавичку на іграшкову руку, приміряли на себе — вона була велика для більшості. «Не моя», — похитала головою дівчинка у червоній шапці.
Сніжок узявся до роботи серйозно. Він приклав смужку тканини до шарфів і шапок: смужка була вузька, з блідо-блакитним тлом і маленьким вишитим лисеням, але ніхто з дітей не мав точно такої. Тоді песик обнюхав сніг під лавкою і помітив сліди маленьких підошв — вони вели від гірки в бік старої липи. Сліди були свіжі, маленькі, і Сніжок пішов ними, підстрибуя від радості.
Шлях вивів його повз засніжений пень і повз старі гойдалки. Діти раніше зліпили біля липи маленьку снігову хатинку, схожу на гру у хатинки — вона стояла біля коріння дерева, з невеличким віконечком. Сніжок підкрався й заглянув у двері: крізь щілину він почув тихий голосець.
Усередині сиділа маленька дівчинка в рожевій курточці й обіймала коліна. Біля неї стояла сумка мами, а шарф, який був зав’язаний навколо шиї дитини, мав пришиту тонку смужку тканини з тим самим вишитим лисенятком. Сніжок одразу відчув знайомий запах — молоко і шоколад. Дівчинка підвелася й подивилася на смужку: в її очах запалала радість.
«То моя», — прошепотіла вона, бовтаючи ніжкою. «Я загубила рукавичку, коли тато віз нас у візочку. Вона випала десь біля лавки, а потім я плакала, бо було холодно.» Мама, що сиділа поруч, швидко обійняла дівчинку й усміхнулася, коли побачила рукавичку в Сніжка.
Песик підійшов, покрутився навколо дівчинки і підставив носик. Вона опустила руки й взяла рукавичку. Вона піднесла її до руки — підходила, м’якенько сідала на пальчики. Дівчинка обійняла Сніжка так міцно, ніби хотіла передати йому всю теплоту своїх рук. «Дякую, песику», — прошептала вона й поцілувала його в мокрий носик.
Мама дістала з сумки пакетик з печивом і дала шматочок Сніжку в знак подяки. Діти, що слідом прийшли до хатинки, стояли з відкритими рота і радісно гукавали: «Дивіться, знайшлося!» Вони помітили, що дівчинка мала ту саму смужку на шарфі, й одразу зрозуміли, звідки рукавичка.
Повернувшись до лавки, діти обговорювали, як важливо перевіряти кишені та допомагати тим, хто загубив речі. Хтось згадав, що колись загубив шапку, інший пообіцяв бути уважнішим. Мама дівчинки подякувала Сніжку ще раз і запропонувала йому приходити у двір частіше: «Ти справжній помічник, — сказала вона, гладячи його по голові. — Принось нам ще свої маленькі відкриття.»
Сніжок ліг на сонячний клаптик снігу, хрумкаючи печивом, і слухав верескання гойдалки та дитячі розмови. Усе навколо здавалося теплим і врівноваженим: рукавичка повернулась до своєї господині, дівчинка засміялась, діти навчились шукати підказки, а Сніжок відчув, що його маленька уважна праця принесла велику радість.
Коли сонце почало низько сідати, дівчинка ще раз міцно обійняла песика, а мама покликала їх додому. Сніжок махнув хвостиком і побіг назад у двір — тут було ще багато дрібних пригод: знайти загублений м’яч, допомогти комусь одягнути шарф або просто постояти поруч, поки діти ліплять сніговика. Він знову заснув на своїй улюбленій лавці, а рукавичка лежала поруч — тепер уже у теплих дитячих руках, а в повітрі стояв приємний запах печива та щирої подяки.
