На стежині між ромашками світило сонце. Зайчик-пострибайчик тримав м’ячик, блискучий і теплий. Він стрибав туди-сюди, ловив м’ячик лапками і сміявся. М’ячик котився по м’якій траві, а ромашки розкривали свої жовті серця пелюстками. Легкий вітерець гладив його вуха, і кожен стрибок звучав як маленький барабан.
Зайчик ішов далі. М’ячик катався між стеблами, відскакував від листочків і сяяв на сонці. Він відчував теплу росу на носі й свіжий запах трав. І раптом на краю стежки з’явився темний кущ. Він здався зайчику великим і незнайомим. Малюк злякався.
З куща повільно повилася маленька голова — це був їжачок на ім’я Колючка. Він мав м’які колючки, а очі світліли дружелюбністю. — Не бійся, малюк, — сказав він. — Я поряд. Разом буде легше. — Дякую, Колючко, — відповів Зайчик, посміхаючись. — Подивись під кущем, там живуть наші маленькі друзі. Мурахи шурхотять листям, краплі роси блищать, а птахи щебечуть над головою.
Зайчик повільно підійшов ближче до краю куща. Серце ще тьмяніло, але страх відступав. Колючка показав, що під кущем живуть маленькі друзі: мурахи будують доріжку з листя, краплі роси блищать на сонці, паучок хитро чіпляє павутинку між листочками. Зайчик побачив, що цей куточок лісу — не ворог, а маленьке сусідство, повне життя та тиші.
Повернувшись на стежку, вони знову взялися за м’ячик. М’ячик котився вперед, Зайчик стрибав високо, а Колючка підморгував поруч. Тепер страх зменшився, а радість від гри збільшилася. Разом вони сміялися, гралися між ромашками і слухали спів птахів. Сонце тепліло, стежинка блищала, і кожен крок був маленьким відкриттям. Зайчик зрозумів без слів: коли є друзі, гра — радість, а страх — тінь, яка швидко минає.
