Ранок у лісі був тихий і лагідний. Сонце тільки-но піднялося над соснами, роса блищала в траві, а пташки не втомлювалися співати. Ведмежатко Олежко йшов із мамою й татом до річки: мама неслала кошик для ягід, тато йшов поволі і слухав кожен звук. Олежко підстрибував між кущиками, заглядав під листя й уважно роздивлявся квіти — йому хотілося побачити якомога більше нового.
Коли вони перейшли невеличкий пагорб, Олежко почув тоненький писочок. Він зупинився, примружив очі і помітив на камінцях біля води маленьку жовтеньку качечку. Вона притислася до землі, пір’ячко ще блищало від роси, а оченята широко дивилися на шумну річку.
«Мамо, тату, дивіться!» — вигукнув Олежко і підбіг ближче. Качечка тріпотіла крильцями і тихо пискала: «пік-пік». Річка після дощу текла стрімкіше, ніж зазвичай, і хвилі били об каміння. Мама-качка не випливала, і, здавалося, маля загубилося.
Тато ведмідь обережно підійшов, але берег був слизький — лапи ковзали по мокрій траві. Олежко відчув, як у нього защеміло серце: маляті було страшно, і він вирішив допомогти.
«Не бійся, маленька», — лагідно прошептів Олежко. — «Ми тобі допоможемо». Він поглянув на маму й тата, потім на річку, і в його очах загорілася рішучість: треба переправити качечку на інший бік, де, можливо, шукає її мама.
З кущів повиходили знайомі лісові мешканці. Руденька лисичка припинила свою доріжку й поклала на пащу горішок, білочка стрибнула з гілки на гілку, а їжачок, трохи скуйовджений, підійшов зі своїми гострими голками. Усі стали довкола маленької качечки.
«Що сталося?» — поцікавилася білочка. «Вона загубилася й боїться», — відповів Олежко і розповів про швидку воду.
Лисичка оглянула берег і запропонувала: «Зробімо маленький місток із гілок. Я знайду тонкі гілочки, білочка принесе листя й мох, їжачок підтримає камінці, а тато підставить великий стовбур». План видався простим і добрим, тож усі взялися до роботи.
Білочка сягнула в крону й зібрала пучки моху й листя, лисичка принесла довгі гілки, а їжачок шукав маленькі камінці для опори. Олежко стояв поруч і складавав гілки в ряд, перевіряючи, щоб вони щільно лежали одна на одній.
Тато ведмідь нахилив великий сухий стовбур поперек вузької течії і підпер його камінцями, щоб він не скочувався. Спочатку все здавалося міцним, але струмок іноді раптово піднімав хвилю, і тонкі гілочки почали позсуватися. Місток похитнувся — і це стало випробуванням.
Олежко відчув, як у нього підступають сльози, але він глибоко вдихнув і згадав, що поруч друзі. «Прикріпимо гілки мохом і листям, — сказав він. — Я стоятиму близько й підстрахую качечку». Вони підсилили опори, затиснули гілки камінцями і поклали зверху сухі листи. Місток став значно стійкішим.
Коли все було готове, Олежко присів біля качечки і простягнув їй руку. Маленька ще тремтіла, але голос її був уже тихіший. Мама взяла качечку на свої великі теплі лапи і передала її Олежкові. Він обережно поклав її на свої долоні, тримав міцно й ніжно, а друзі стали у маленький ланцюжок по мосту, підстраховуючи один одного.
Крок за кроком Олежко переступав по мостку. Вода під ними блищала й плескала, але друзі підтримували рівновагу. Коли він переступив останній камінчик і поставив качечку на м’яку траву тихого берега, маля більше не пискало — вона трошки клюнула мох і з цікавістю оглянулася.
Невдовзі з очерету пролунав знайомий гук: «кря-кря-кря!» Мама-качка виплила поволі, терла крильцями воду і глянула довкола. Качечка раптом заговорила голосніше: «пік-пік!» — і побігла до неї. Мама обережно обнюхала своє дитя, підняла під крило і міцно пригорнула. У всіх на серці стало тепло від радості.
На галявині, де ще світило лагідне сонце, родина ведмедів розклала кошик. У ньому лежали чорниці, соковиті суниці й ароматний медовий хліб. Вони поділилися всім із мамою-качкою та її маленькою. Сиділи поруч, їли ягоди, пили воду зі струмка і слухали, як ліс вітає новий день.
Олежко відчував ніжність і гордість одночасно: він шукав, придумав вихід і допоміг, і страх перетворився на сміх. Коли сонце опустилося ближче до заходу, родина поверталася додому, притиснувши ведмежатко до маминого боку. У нього тепер було відчуття, ніби він трохи виріс — не лише лапками, а серцем.
Качечка з мамою ще довго плескалися в річці, а ліс поступово втих. Друзі поверталися до своїх домівок, і в кожного в душі лишилася тепла пам’ять про день, коли вони разом допомогли маленькому створінню знайти дорогу додому.
