Ранок був тихий і ніжний. Сонце повільно підіймалося над лугом, і кожна росинка блищала, немов маленьке дзеркальце. Повітря пахнуло свіжою травою і квітками. Усі звуки здавалися лагідними: співали пташки, шелестіли листочки, де-не-де дзвеніла бджілка.
Сім’я зайців — мама, тато і маленьке зайченя Лапка — вийшла на прогулянку. Мама взяла Лапку за лапку. Тато стрибав поруч і показував на далекі дерева, де повзали гусінці. Лапка бігав, підскакував, куштував травичку й слухав кожен звук. Йому хотілося щось зробити доброго сьогодні.
По дорозі зустріли білочку Муру. Вона перескочила з гілки зі смішним дзвінким сміхом і простягла горішок у лапці. Недалеко визирнув їжачок Колосок, несучи в мішечку листя, а лисеня Руда мирно йшло стежкою, підморгуючи сонцю. Вони всі привіталися і разом почали грати в хованки поміж квітів.
Коли підбігли до струмка, Лапка почув тихеньке квакання. Воно лунало з-під куща. Він придивився і знайшов маленьке жовтогруде каченя, яке притискало до тіла одне крильце і налякано дивилося на воду.
«Квак, квак…» — прошепотіло каченя. Лапка відчув, як у нього в грудях засвітилася турбота. Він покликав маму й тата. Родина підійшла ближче. Тато присів, щоб каченяті було легше дивитися на них, а мама ніжно глянула йому в очі.
Каченя тихо пояснило, що загубилося. Мама-качка була десь неподалік, але стежка до ставка була перекрита. Біля води лежали велика зламана гілка й кілька камінців, і струмок біг досить швидко. Каченяті стало страшно переступати через шумну воду.
«Ми допоможемо», — сказав тато зайчик і посміхнувся. Вони всі зібралися разом, щоб придумати, як переправити малюка. Кожен запропонував щось своє: білочка Мура побігла шукати тонкі гілочки, щоб зробити місточок; Колосок притиснув важчі гілки своїм тулубом, щоб вони не котилися; Руда підсунула камінці ближче до берега; мама підтримувала каченя теплим поглядом, а тато ввічливо підняв його так, щоб воно могло досягти першого каменю.
Лапка простягнув маленьку лапку і обережно взяв каченя за крильце. Йому трішки тремтіли коліна, але не від страху — від хвилювання допомогти. Тато допоміг підстрибнути так, щоб ніжки каченяти дістали до великого круглого каменя посеред струмка. Каченя тихо квакнуло від несподіваної сміливості.
Разом вони складали містечко з паличок і камінців. Одна паличка зламалася — і всі на мить завмерли. Але Мура негайно підбігла і принесла тонку гілочку, яка добре лягла на місце. Колосок міцно притримав край, Руда стояла як опора, а тато перевіряв, щоб усе було стійко.
Коли доріжка стала міцною, мама-качка зникла за кущем і повернулася. Вона широко розправила крила й схилилася над своїм дитинчам. Каченя зробило перший крок — дрібний і невпевнений — потім другий, і раптом опинилося в теплі маминого пухнастого крила. У повітрі пролунало радісне «квак — квак», а друзі весело засміялися.
Лапка стояв на березі і відчував, ніби в нього в серці розпустилося сонечко. Мама підвела його на коліна, тато ніжно погладив за вухо. Друзі підбігли і поплескали лапками. Каченя кілька разів озирнулося, помахало маленьким крильцем і поцілувало всіх у повітрі.
Друзі довго ще розмовляли біля струмка, а потім попрощалися: мама-качка відвела своє дитинча до ставка, а зайчики й товариші пішли додому. Сонце вже низько падало і розфарбовувало небо в ніжні помаранчеві і рожеві тони. Біля нори було тепло й пахло м’ятою та свіжими печивами. Мама заварила липовий чай, тато розстелив плед, а Лапка сів їм на коліна і тихо згадував день.
Вечір пройшов у сміху й тихих розповідях. Лапка лежав у маминих обіймах і дивився, як загоряються перші зорі. Він заснув з відчуттям тепла в серці — так, ніби вони сьогодні з друзями зібрали маленьке сонечко і віддали його одному наляканому створінню. І це було найприємніше почуття, яким можна було заснути.
