Ранок у хаті. Сонце ніжно розливає промінці по підлозі, і все виблискує теплим світлом. Мама вилазить на кухню і, посміхаючись, раптом каже: «Ой, куди ж поділась одна шкарпетка?»
Поруч сидить дівчинка і тримає Мурчика на ручках. Кошеня голосно муркоче, хвостик тремтить. «Пошукаємо разом!» — пропонує дівчинка, і вони починають обходити кімнати тихенько, щоб не розбудити тишу.
Першою зупинкою стає диван. Там темнувато, трохи пуху і старих іграшок. Мурчик заглядає під край дивана, читає повітря носиком, а дівчинка піднімає кут тканини. На дивані лежить м’який ведмедик — маленький, з протертою лапкою.
«Ось наш ведмедик! Ми його шукали вчора вечором», — радіє дівчинка. Вона обережно бере іграшку, а Мурчик тереться об неї головкою. Мама усміхається і хитає головою: «Гарно, що знайшли, але шкарпетка ще десь поруч». Вони йдуть далі, крок за кроком.
Наступне місце — кошик для білизни. Дівчинка підтягує тканину, виймає стопку одягу. У кошику тепло й пахне мильцем. Мурчик сідає поруч і уважно дивиться.
«О, це братикова шкарпетка!» — вигукує мама і показує шкарпетку з маленькими зайчиками. Дівчинка сміється, Мурчик підстрибує й кладе лапку на тканину. Але ця шкарпетка не та, що шукала мама.
Вони підходять до вікна. На підвіконні стоїть горщик з квіткою, а сонце робить там затишне тепле місце. Мурчик обережно виліз на підвіконня, дівчинка підставляє руки, щоб він не впав. І на самому краю, там, де світло було найтепліше, лежить біленька шкарпетка.
Вона висохла на сонці і пахне пральним милом. Мама ніжно піднімає її, і в очах з’являється усмішка. «Ось вона», — промовляє вона і міцно обіймає дівчинку. Мурчик підходить, торкається лапкою маминих колін і знову починає муркоче.
Потім усі сідають за стіл. Мама наливає теплий чай у маленькі чашечки, ведмедик сидить поруч, Мурчик згортається клубочком на килимку. У кімнаті тепло, тихо і по-домашньому затишно.
Вони посміхаються один одному, говорять тихенько і п’ють чай. Маленький пошук завершився — і день почався лагідно, із обіймів і добрих слів.
