Ранок на галявині був тихим і м’яким. Сонце ледь підіймалося над верхівками, і верба біля ставка повільно гойдала свої довгі віти. Мама-зайчиха міцно тримала Вушка за маленьку лапку, і вони йшли стежкою, що вела до води. Вушко стрибав по моху, зупинявся, щоб подивитися на метелика, і раз по раз нюхав ромашки, що рясно всміхалися полю.
— Чи почуєш, як качки балакають? — тихо запитала мама і прислухалася разом із сином. Далеко чулося легке гаготіння, дзюрчання струмка і щебет пташок. Вушко відчув у грудях таке тепле відчуття — день обіцяв бути добрим.
Вони ледве встигли зв’язати маленький букет ромашок, як на стежці з’явилася білочка Мала. Вона несла у лапках кілька ягід і голосно помахувала пухнастим хвостиком.
— Доброго ранку! — кліпнула Мала. — Іду до ставка по жолуді, може, загляну до свого сховку. А ви куди?
— На прогулянку до ставка, — відповіла мама-зайчиха. — Приєднуйся, якщо хочеш.
Із кущів недалеко визирнув їжачок Колючко. Він несміливо перебирав лапками, бо на нього ще чіплялися ранкові листочки.
— Я теж йду, — пробурмотів Колючко, але в очах у нього було цікаво й по-доброму. — Люблю слухати жаб у траві.
Так утворилася маленька компанія. Вушко ішов у центрі, тримаючи мамину лапку; він показував друзям свій жовтий листочок у формі сердечка і розповідав, де бачив найвищу ромашку. Мала ділитись зі всіма шишечками, які знаходила на дорозі, а Колючко заглядав під кожен кущ, щоб перевірити, чи не пропустив він якусь цікавинку.
Коли вони підійшли ближче до ставка, повітря наповнилося різними звуками — плескотом, гоготом, шарудінням очерету. Але серед знайомих голосів раптом пролунав тонкий, тривожний писк. Він лунав із місця, де струмок звужувався й утворював мокру, слизьку кромку.
— Хто це? — запитав Вушко й прислухався. Мама присіла і побачила маленьке каченя, закуте в пух, що сиділо на камінці і не могло переправитися до своєї сім’ї. Берег біля нього був крутий, а камінці — вологі й слизькі.
Каченя тремтіло і дзеркально дивилося на тих, хто далі, де плавала його мама. Вушко відчув, як у грудях щось щемить: йому стало шкода маленького птаха.
— Камінці ковзають, — прошептала Мала. — Я боюся, що каченя зірветься.
— Допоможемо, — промовила мама-зайчиха спокійно. — Але дуже обережно. Колючко, знайди широке листя, а ти, Мало, принеси тонку гілочку. Вушко, сиди ближче і підбадьорюй каченя.
Друзі діяли злагоджено. Колючко швидко назбирав великих листків і виклав ними маленьку «сходинку» від води до безпечного місця. Мала принесла пружну гілочку і підперла її біля берега так, щоб каченя могло вхопитися дзьобиком. Мама-зайчиха опустилася на одну бокову лапку, простягла іншу — і Вушко відчув її тепло.
— Не бійся, — мовив він ніжно і простягнув каченяті свій букет ромашок. Це був маленький жест, але він ніби сказав: ти не сам. Каченя на мить завмерло, потім тихо запищало, і, скориставшись гілочкою, почало рухатися.
Мама-зайчиха разом із Малою обережно підчепили каченя, Колючко підсовував листя під його лапки, а Вушко підбадьорював його тихими словами. Тіло каченяти ковзнуло по листку, і друзі разом винесли його на м’який берег. Каченя притислося до грудей матері-качки і щось тихо пробурмотіло у відповідь. Далі пролунало веселе гоготіння — братчики кинулися навколо, і вода засяяла від відображень їхніх жовтеньких пір’їнок.
Коли всі вдихнули з полегшенням, мама-зайчиха розстелила на галявині килимок із моху. Вона витягла трохи теплого хліба і баночку ягідного варення. Друзі сіли в колі: Вушко відкусив шматочок хліба, Мала ділилася ягодами, а Колючко похрумав кілька листочків. Каченя, на ім’я Квак, ще раз підбіг і торкнувся лапки Вушка, мов кажучи «дякую».
Сонце тихо опускалося, верба кидала довгі тіні на воду, і галявина наповнилася ніжністю. Вушко притиснувся до маминого боки і відчув, як серце його розслабляється: коли друзі й родина разом, допомогти буває легко і тепло одночасно. На дорозі додому він засинав під тихе співачне дзюрчання ставка, а верба ніжно шепотіла казку про ще один добрий день.
