На великому дереві біля яблуневого саду жила маленька сова Лія. Вона любила вечори: разом із мамою й татом прилітала в сад, рахувала яблука на гілках і слухала, як у траві шелестить ніч. Лія уважно нюхала нічні запахи — липовий мед, вологу землю, солодкість яблук — і мовчки підспівувала совиним шепотам. Вечори були для неї теплими й чарівними.
Та ранки в Лії виходили плутані. Одного сонячного ранку вона прилетіла в галявину з кошиком у дзьобі. У кошичку лежали ковдра, капці й маленький ліхтарик. Лія поклала все біля нори зайчика й сказала: «На всяк випадок, щоб вам було тепло». Зайчик подивився, позіхнув і ляг на ковдрі — а білочка, що збиралася грати в хованки, згорнулася клубочком і теж заснула на м’якенькому. Ранкові ігри того дня перетворилися на тиху дрімоту.
Іншого вечора Лія прилетіла з чашкою, щіткою й капелюшком — речами, які вона зазвичай використовувала вранці. «Щоб завтра було гарно!» — сказала вона й розклала речі посеред галявини на заході сонця. Друзі, побачивши чашку, стомлено почали мити лапки і готуватися до сніданку, ніби день уже настав. Замість веселих вечірніх стрибів гра закінчилася підготовкою до ранку.
Мама й тато сова помітили, що Лія дуже хоче допомагати, але не вміє відрізняти час для ранку й вечора. «Вона добра й уважна, — тихо сказала мама, — але приносить речі не вчасно». Тато додав: «Потрібен якийсь знак і звичка, тоді все стане простіше». Друзі теж запропонували свою допомогу: білочка весело підтвердила лапкою, зайчик похитав вушками, а їжачок усміхнувся своїм колючим носиком.
Наступного дня під яблунею вони зібралися всі разом. На корі дерева білочка обережно намалювала два знаки: яскраве сонце і сріблястий місяць. Поряд поставили дві плетені кошички — одну зі стрічкою жовтого кольору, іншу зі стрічкою синього. «Жовта — для ранку», — пояснила білочка і поклала туди чашку, щітку й капелюшок. «Синя — для вечора», — сказав зайчик і поклав у неї ковдру, ліхтарик і піжамку. Лія уважно дивилася й повторювала: «Жовта — ранок, синя — вечір».
Почали вправи просто під час прогулянки. Мама тихо підказувала, тато допомагав підносити речі, а Лія мала вибрати, куди їх покласти. Коли вітер зірвав капелюшок і поніс його в траву, білочка спритно підхопила його і повернула в жовту кошичку. «Чудово!» — прошепотів зайчик. Та Лія знову схопила ліхтарик і полетіла до галявини — їй здавалося, що його треба віддати зараз. Ліхтарик впав у траву, але зайчик і їжачок швидко підібрали його й повернули в синю кошичку. Лія засіла на гілці й тихенько сумувала.
Ніхто не сварив її. Білочка прилетіла й ніжно торкнулася їй лапкою дзьоба: «Ти старається, Ліє. Ми поруч». Лія вдихнула глибоко, подивилася на сонце і місяць, намальовані на корі, й знову спробувала. Цього разу вона спокійно поклала ліхтарик у синю кошичку, а капелюшок — у жовту. Друзі потішно похиталися й тихо зашуміли в траві — як оплески, щоб не налякати ніч.
З часом це стало звичкою. Одного ранку Лія прокинулася раніше за всіх, поглянула на кору дерева — сонечко там сяяло — й знала: треба взяти з жовтої кошички чашку для сніданку, щітку й капелюшок. Вона допомогла друзям, і на галявині зазвучали голоси й сміх. Лія бігала під яблунями, рахувала плоди й сміялася так голосно, що яблука ніби відповіли їй тихим дзвінким перекатуванням.
А ввечері, коли небо стало м’яким і синім, Лія подивилася на місяць на корі й зрозуміла: час синьої кошички. Вона поклала ковдру в гніздо, увімкнула ліхтарик у куточку й залізла на свою гілочку. Мама й тато прилетіли пригорнути її, друзі помахали лапками знизу. Ніч була спокійна: яблука шелестіли, вітер тихо ходив поміж листям, а совиний дім зігрівав теплом.
Іноді Лія ще плутала, але тепер поруч були мама, тато й друзі, малюнки на корі й дві кошички, які нагадували їй, куди складати речі. Ранки принесли сміх і гри, а вечори — тихий відпочинок. Лія позіхнула, пригорнулась до маминого крила і подумала про завтра: знову порахує яблука, знову побіжить під гілки й засміється разом із друзями.
