Ранок над ставком був тихий і м’який. Сонце тільки виглядало з-за вербових гілок, а на воді гралися срібні відблиски. Мама кивнула всьому виводку дзьобом і сказала спокійним голосом: «Йдемо берегом, але обережно — стежка вузенька». Пір'їнка випростала пух і пішла першою. Вона була найменша серед провідниць, але дуже уважна: погляд її постійно повертався назад, щоб бачити кожну маленьку спинку.
Очерет тихо шепотів, на моху ще трималася роса, а стежка звивалася поміж пласкими камінцями. Іноді вона була так вузька, що каченятам доводилося йти одне за одним. Незабаром Пір'їнка помітила, що кілька друзів відволіклися. Над травою метушився рудий жук, блискучий як маленьке яблучко; хтось побіг за ним, хтось нахилився нюхнути пелюстку, інший присів над калюжкою і хотів торкнутися води лапкою.
Пір'їнка зупинилася. Не від страху, а від турботи: їй було важливо, щоб ніхто не загубився і ніхто не посковзнув. Вона глянула на каченят і вигадала гру, яка могла б їх зібрати. Започаткувала простий ритм і тихо заспівала: «Раз — крок, два — квак». Крокували разом і злегка квакали. Спочатку деякі лише підслухали, але потім один після одного почали підспівувати. Рахунок перетворився на пісеньку для ніг: коли всі йшли в одному ритмі, ніхто не відставав.
Та хитрі жуки й квітки не відступали. Тоді Пір'їнка запропонувала називати по дорозі прості орієнтири. «Ось великий корінь верби — наче рука у землі, — показала вона дзьобом. — За ним лежить плоский камінь із мохом, а далі — пучок очерету». Каченята з усмішками вигукували вголос: «Корінь! Камінь! Очерет!» Кожне слово робило стежку знайомішою й простішою для очей, і сум'яття у траві втихло.
Один рудий жук завис над головою найменшого каченятка. Воно вже стрибнуло б, якби не Пір'їнка. Вона м’яко підсунулася, поклала свої пухнасті крила так, щоб малюкові було зручно триматися, і сказала тихим голосом: «Не біжи сам, подивимось разом». Пір'їнка нахилила голову, і всі разом вони помітили, як жук робить одне коло, торкається трави й зникає в листі. Малюк посміхнувся і повернувся до стежки — бо веселіше йти там, де друзі.
Чим ближче вони підходили до середини берега, тим уже ставала дорога. Зліва був ставок, праворуч — кущ верби, а між ними лише один вузький слід, де вода могла проступити під лапки. Вітер трохи сильніше шурхотів очеретом, і каченята знову тяглися в різні боки: хтось хотів дослідити мох, інший — подивитися, чи не горить сонце на плитці.
Пір'їнка стала попереду й ще раз, голосно та лагідно, заспівала: «Раз — крок, два — квак!» Потім показала: «Стаємо одне за одним, ступаємо по камінчику, там де мох — трохи повільніше». Вона сама ступила на камінь і підставила крило, щоб іншим було простіше пробратися.
У найвужчому місці одне маленьке каченятко посковзнуло на вологій плитці. Воно злегенька ковзнуло, і вода бризнула біля лапки. Пір'їнка миттю підставила своє крильце під його бік і м’яко підштовхнула, щоб воно встало. Інші каченята допомогли: хтось підтримав за пух, хтось тихо підштовхнув ззаду. Ніхто не злякався — навпаки, вони всі зробили те, що могли, і разом перейшли цю вузьку ділянку.
Коли стежка розширилася, попереду вже виднілася трав'яниста галявина. Мама стояла на зеленому килимі і чекала на всіх з добрими очима. Коли виводок вийшов на сонце, мама нахилила голову і обережно показала кожному, що зробив добре. Каченята розбіглися по траві, потягнулися, різко похопилися за забавою — але тепер уже поруч, разом.
Пір'їнка вмостилася біля мами, трохи розправила пух і відчула тепле тремтіння в грудях: їй було приємно, що всі йшли разом і допомогли один одному. Вона тихо назвала знайомі орієнтири: «Привіт, корінь! Привіт, камінь! Привіт, очерете!» І каченята, відпочивши, дружно сміялися.
Сонце піднімалося вище, очерет тихо помахував своїми пензликами, а ставок дзеркально відбивав небо. Пір'їнка заснула, притиснувшись до мами, знаючи, що турбота і маленькі правила допомогли їм пройти складну стежку разом — і що поруч завжди є рука (або крило), яка підтримає.
