Після теплого дощу сад пахне свіжістю. Листя ще блищить, і краплинки повільно ковзають по гілках. Маленька білочка Соня йде стежкою біля своєї хатинки. Поруч іде мама, а з-під її хвоста визирає світло ранкового неба.
На стежці лежить великий плоский камінь. Він ще змочений, темніший від решти доріжки, і здається дуже широкий для маленьких лапок. Соня наближається, трохи присідає й роздивляється: камінь блимтить, ніби в ньому живе цілий крихітний ставок.
У блиску каменя відбиваються білі хмарки. Соня бачить і свій маленький носик, і вуса, і тиху усмішку. Відблиск цікавий, але камінь трохи слизький. Соня торкається його однією лапкою — холодно і мокро. Вона відсмикує лапку й робить коротенький видих.
— Не бійся, — тихо каже мама і ніжно бере її за лапку. — Ми підемо разом.
Соня слухає маму. Вона піднімає передню лапку й шепоче сама до себе:
— Одна…
Ставить лапку на камінь. Потім ще одну:
— Дві…
Мама обережно підштовхує її, і крок за кроком вони переходять камінь. Соня відчуває, як земля під лапкою трохи ковзає, але мама міцно тримає її. Коли вони опиняються посередині, Соня нахиляється і знову дивиться у блиск. Там її мордочка усміхається їй у відповідь.
Серце Соні защеміло від радості. Мама гладить її по спинці, і тепло від маминого дотику розтікається аж до кінчика хвоста. Пташка десь у кущах співає коротеньку пісеньку, і Соня всміхається ще ширше.
По той бік каменя на маленькій травичці лежить волога квіточка. Вона пахне дощем та медком. Соня обережно нахиляється й підіймає квіточку своїми крихітними лапками. Квітка трохи важка, але Соня тримає її дуже старанно.
— Мамо, дивись! — промовляє Соня і простягає квіточку.
Мама бережно бере її, прикладає до носика й вдихає запах дощу. Потім вона міцно обіймає Соню, і маленька білочка відчуває тепло й безпеку.
Разом вони йдуть далі стежкою, яка ще блищить від дощу. Соня тримає мамину лапку і відчуває гордість: вона зробила перший крок через широкий камінь і принесла мамі маленький подарунок. Пташка продовжує щебетати, а сад ніби посміхається їм услід.
