Песик Бімка щойно вийшов із ванни. Ванна ще трохи парує, а коридор теплий і тихий. Він тримає у лапках маленький мокрий рушничок — він пахне милом і холодною водою. Та рушничок весь час сповзає.
Бімка нахиляє голову, піднімає рушничок і пробує тримати його зубками. Рушничок ковзає, біб — і падає на підлогу. Бімка тихо позіхає й трохи скиглить — не боляче, а так, від розчарування. Він акуратно знову бере рушничок у лапки.
Тепер Бімка накидає рушничок на спинку, ніби це плащик. Він повільно йде по коридору, високо піднімаючи лапки, але рушничок зсувається назад і звисає на хвості, наче хвостик теж намочений. Бімка припиняє крокувати, крутить головою і намагається вичислити, як зробити краще.
— Хи-хи, — тихенько хихикає він сам до себе, бо йому кумедно і трохи сумно водночас.
Бімка помічає свій маленький іграшковий візочок. Він стрибає в нього, сідає, кладе рушничок на сидіння і штовхає візочок лапкою. Ковзає, котиться... рушничок з'їжджає на підлогу ще раз.
Бімка махає хвостиком і розуміє: самотужки важко. Він тихо гукає: «Мамо…» — і тікає в кімнату до мами.
Мама чує поклик і підходить. Вона посміхається, коли бачить Бімку з мокрим рушничком. «Хочеш, допоможу?» — питає вона лагідно. Бімка весело підскакує й тикає носиком у мамині ноги.
Мама дістає маленький гачок. Він низький, щоб Бімці було зручно дотягнутися. Вона показує, як можна підвісити рушничок, і піднімає Бімку трохи вище на задніх лапках. Разом вони роблять це — Бімка тримає рушничок зубками, мама підсовує гачок, і рушничок акуратно звисає, рівенько висячи на гачку.
Рушничок більше не падає. Бімка дивиться на нього великими сяючими очима. Мама обіймає його ніжно і міцно. — Малий, — шепоче вона, — молодець.
У коридорі пахне милом і теплим паром. Рушничок поволі сохне, а Бімка притискається до мами і відчуває, як тепло розливається по всьому тілу. Він тихенько гойдає хвостиком і вже зовсім розслаблений.
Так у домі стає тихо й спокійно: рушничок висить, мама й песик поруч, і всім тепло від маленької спільної перемоги.
