У затишній нірці під старим дубом жила білочка Рудка. Вона була пухнаста й допитлива. Одного ранку вона знайшла у нірці червоний листочок. Листочок був теплий, мов маленьке сонечко. «З цього зроблю прикрасу для гнізда,» подумала Рудка. Вона повісила листочок біля входу, щоб світло нірки щодня гріло їхній дім.
Потім Рудка захотіла з'їсти улюблену ягідку. Вона вийшла з нірки й побігла між кущами. Пахло лісом, пташки співали. Але ягідки ніде не було: ні на кущах, ні під листям, ні біля каміння. Рудка зупинилася. «Де моя ягідка?» прошепотіла вона. Вона ледве зголодніла, але не здавалася.
З-під листя пролунав дивний тихий звук: шурхіт і шепіт. Рудка прислухалася. Звук був м’який, ніби кроки маленьких звірят у траві. Рудка підійшла ближче. І раптом з-за кущів вискочив зайчик Тишко. Він був маленький, з довгими вухами. «Привіт, Рудко!» — сказав він. «Я теж шукаю ягідку. Їх майже не видно.» «Ми пошукаємо разом!» — запропонувала Рудка.
Разом вони обійшли галявини, заглянули під листя, заглянули під корені дерев. Але ягідки не з'явилися. Вони стали втомленими, але не зневірені. Тишко запропонував: «Повернемося до нірки. Там нас чекає щось тепле.» Рудка кивнула. Вони поверталися крізь золотаве світло до свого дому.
У нірці їх зустріла мама білка. Вона варила для них густу теплу кашу. «Каша готова!» — сказала мама з ласкою. Рудка сіла біля столу, Тишко взяв ложку. Вони смакували кожну порцію. «Каша дає силу», — сказала мама. «З нею легше шукати ягоди наступного разу.» Рудка підняла листочок над входом — він м'яко блищав у світлі. Вечір був тихий, а в нірці пахло медом і кашею. Листочок тремтів, але залишався на місці, нагадуючи про тепло дому. Дім став затишним. Вони сміялися, їли ще ложку каші і слухали далекі шурхоти лісу. За вікном опустіла ніч, але в нірці було тепло, а серця трималися разом.
